Рукавичка

Одного засніженого зимового дня йшов дід лісом зі своїм маленьким білим песиком. Сніг хрумтів під чобітьми: хрум-хрум, хрум-хрум. У діда були теплі червоні рукавички, які зв'язала йому онучка. Але одна рукавичка випала з кишені, а дід цього не помітив. Гуп! Лежить вона, червона й затишна, на м'якому білому снігу, а дід іде собі далі.

Біжить мишка, дріботить по снігу. «Ой, що це?» – пискнула вона. «Червоний будиночок!» Залізла всередину. Там м'яко й тепло. «Тут я житиму», – сказала мишка. Аж ось стрибає жабка, мерзне й тремтить. «Тук-тук! Хто, хто в рукавичці живе?» «Я, мишка-шкряботушка. А ти хто?» «А я жабка-скрекотушка. Пустіть мене!» «Заходь!» І стало їх двоє.

Скаче зайчик між деревами. «Тук-тук! Хто, хто в рукавичці живе?» «Мишка-шкряботушка та жабка-скрекотушка. А ти хто?» «А я зайчик-побігайчик. Пустіть мене!» «Заходь!» Рукавичка трішки розтяглася, і стало їх троє. Аж ось іде лисичка з пухнастим хвостиком. «Тук-тук! Хто тут живе?» «Мишка, жабка і зайчик. А ти хто?» «А я лисичка-сестричка. Пустіть і мене!» «Заходь!» І стало їх четверо.

Коли це біжить вовчик, ніс у нього холодний і червоний. «Тук-тук! Хто, хто в рукавичці живе?» «Мишка, жабка, зайчик і лисичка. А ти хто?» «А я вовчик-панібратик. Пустіть мене!» «Ну гаразд, заходь». Шусть! Їх уже п'ятеро. Аж ось іде кабан і хрюкає. «Хрю-хрю! Пустіть і мене!» «Та ж місця немає!» «Я протиснуся!» Тись! І їх уже шестеро, всі притулилися один до одного.

Тут іде великий бурий ведмідь, тупає по снігу: топ-топ, топ-топ. «Тук-тук! Хто, хто в рукавичці живе?» «Мишка-шкряботушка, жабка-скрекотушка, зайчик-побігайчик, лисичка-сестричка, вовчик-панібратик і кабан-іклан. А ти хто?» «А я ведмідь-набродило, – сказав ведмідь. – Пустіть мене, мені холодно». «Та ж місця немає!» – відповіли йому. «Ну будь ласка», – попросив ведмідь. «Ну... гаразд». І ведмідь, ох і стиснулися всі, таки вліз у рукавичку.

Тепер у рукавичці сиділо сім звірят. Було дуже тепло й дуже тісно. Рукавичка тяглася, тяглася й тяглася. Нитки аж скрипіли: скрип-скрип. Мишку витиснули аж у великий пальчик. «Правда, затишно?» – радо сказав ведмідь. «Дуже затишно, – пискнула мишка. – Аж ТРОШКИ затісно!» І раптом десь далеко вони почули: «Гав! Гав! Гав!»

Дід помітив, що загубив рукавичку. «Ой леле, це ж онучка в’язала», – мовив він. «Ходімо, песику, повернімося та пошукаймо». Пішли вони назад лісом: хрум-хрум, хрум-хрум. Песик біг попереду й нюхав сніг. Аж ось побачив він велику круглу червону рукавичку, що ворушилася й гойдалася, і загавкав якомога голосніше: «Гав! Гав! ГАВ!»

Як же звірі здивувалися! Гуп-гуп, висипали вони один за одним: ведмідь, кабан, вовчик, лисичка, зайчик, жабка, а останньою – маленька мишка. І розбіглися кожен до своєї теплої домівки в лісі. Дід підняв свою рукавичку. Вона трохи розтяглася й була ще трішки тепла. «Дивина та й годі», – сказав він і усміхнувся. Одягнув рукавичку й пішов додому, до своєї теплої хати, де на нього вже чекала онучка з гарячим чаєм. На добраніч.