Червона Шапочка

Жила-була одна маленька дівчинка, яка завжди носила червону накидку з червоним капюшоном. Її пошила бабуся, і дівчинка так любила цю обновку, що всі називали її Червоною Шапочкою. Одного ранку мама сказала: «Бабуся застудилася. Віднеси їй, будь ласка, цей кошик зі свіжим хлібом і медом. Йди стежкою і не розмовляй із чужими». «Обіцяю!» — відповіла Червона Шапочка й вистрибом, вприскочки вирушила в дорогу.

Стежка в'юнилася лісом поміж високими зеленими деревами. Співали пташки. Танцювали метелики. Червона Шапочка тихенько наспівувала пісеньку. Аж раптом з-за дерева вийшов великий сірий вовк з довгим носом і хитрою усмішкою. «Добрий ранок, дівчинко, — сказав він найсолодшим голосом. — Куди ти йдеш із таким гарним кошиком?» Червона Шапочка забула про свою обіцянку. «До бабусиної хатинки, що стоїть наприкінці цієї стежки», — відповіла вона.

«Як чудово, — сказав вовк. — Але глянь, скільки довкола гарних квітів! Хіба бабусі не сподобається букетик?» Червона Шапочка подивилась. Червоні маки, сині волошки, жовті жовтці! «Ой, ще й як сподобається», — сказала Червона Шапочка. І зійшла зі стежки нарвати квітів. А поки вона рвала квіти, вовк помчав, швидкий, як вітер, найкоротшою дорогою до бабусиної хатинки.

Тук-тук! «Хто там?» — гукнула бабуся. «Це я, Червона Шапочка», — пропищав вовк тоненьким голоском. Та бабуся була розумна, мудра жіночка. Вона визирнула у віконце й побачила великий сірий хвіст. «Це зовсім не внучка!» — прошепотіла вона. Швидко-швидко вона сховалася у великій дерев'яній шафі. Вовк зайшов, побачив порожнє ліжко, вдягнув бабусин нічний чепчик і окуляри. Потім заліз у ліжко й натягнув ковдру аж до самого носа.

Невдовзі прийшла Червона Шапочка з квітами. «Бабусю?» — покликала вона. «Підійди ближче, дитинко», — відповів низький голос із ліжка. Червона Шапочка підійшла ближче. «Бабусю, а чому в тебе такі великі вуха?» «Щоб краще тебе чути». «Бабусю, а чому в тебе такі великі очі?» «Щоб краще тебе бачити». «Бабусю, а чому в тебе такі великі зуби?» І саме тоді Червона Шапочка помітила, що з-під ковдри виглядає великий сірий хвіст.

«Ти не моя бабуся!» — вигукнула Червона Шапочка. «На допомогу!» Саме тієї миті двері шафи розчинилися. «На допомогу!» — гукнула й бабуся. Повз хатинку йшов дроворуб. Він почув їх і вбіг досередини. «Геть звідси, вовче!» — гримнув він своїм великим голосом. Вовк так здивувався, що вистрибнув просто у вікно, разом із чепчиком, і помчав у глибокий ліс. І більше ніколи не повертався.

Бабуся вийшла з шафи й міцно пригорнула Червону Шапочку. «Ти не злякалася, моя люба?» «Ні, бабусю. А ти?» «Тепер уже ні», — засміялася бабуся. Вони подякували доброму дроворубові, і всі разом сіли до столу. Вони їли свіжий хліб із солодким медом і пили гарячий чай. А бабуся поставила квіти в баночку, і вони виглядали дуже гарно.

Коли настав час іти додому, Червона Шапочка йшла стежкою і жодного разу з неї не зійшла. «Відтепер, — сказала вона собі, — я завжди пам'ятатиму свою обіцянку й нікому чужому не розповідатиму, куди йду». Коли вона дісталася дому, мама міцно її обійняла. А тієї ночі Червона Шапочка заснула у своєму затишному ліжечку, спокійна й щаслива, і їй снилися квіти та мед. На добраніч.