Гидке каченя

Одного разу, теплого літнього дня, качка-мама сиділа в гнізді край ставка. Вона чекала, поки з яєць вилупляться її малята. Трісь! Трісь! Трісь! Вийшло одне пухнасте жовтеньке каченятко, потім друге, потім третє. «Пі-пі-пі!» — запищали вони. Та одне яйце ще лежало в гнізді. Воно було найбільше з усіх. Качка сиділа й сиділа. Нарешті — трісь! — викотилося велике, сіре, скуйовджене пташеня.

— Ой-ой-ой, — сказала качка-мама. — Ти не схоже на інших. Зате плаваєш чудово! — І це була правда. Сіре пташеня гарно гребло лапками наприкінці качиного рядочка. Але на пташиному дворі з нього сміялися. — Яке велике гидке каченя! — кудкудакали кури. — Погляньте на його довгу шию! — гелготіли гуси. Навіть рідні братики й сестрички казали: — Іди геть, смішне сіре створіння. І сіре пташеня засмутилося, дуже-дуже засмутилося.

«Ніхто мене тут не хоче», — подумало воно. І одного вечора пташеня тихенько вислизнуло в високі комиші. Воно йшло та йшло, аж поки ферма зосталася далеко позаду. Так дійшло воно до широкого болота, де жили дикі качки. — Ти дуже негарне, — сказали дикі качки, — але можеш лишитися, тільки нам не заважай. І сіре пташеня лишилося саме, на тихому краєчку води.

Прийшла осінь. Листя стало золотим і червоним, а вітер подував холодний. Одного вечора сіре пташеня побачило щось дивовижне. Через небо летіла зграя великих білих птахів. У них були довгі, граційні шиї й сяйливі білі крила. — Ох, — прошепотіло пташеня, — які ж вони гарні! Воно витягнуло шию, щоб подивитися на них, і в серці йому стало тепло й дивно, ніби воно їх уже десь знало.

Потім настала зима, холодна і біла. Ставок скувало кригою, і сірому пташеняті було дуже холодно. Повз проходив добрий фермер і побачив, як воно тремтить у снігу. — Бідолашне ти моє, — лагідно мовив він. Він закутав пташеня в свій шарф і поніс додому. Фермерові діти постелили йому в теплій скрині біля печі й насипали миску зерна. І там сіре пташеня відпочивало всю зиму й слухало, як потріскує вогонь.

Нарешті повернулася весна. Сонечко гріло, квіти розкрились. Сіре пташеня підросло, і крила його стали сильними. — Дякую, що ви про мене дбали, — ніби сказало воно дітям. Вони відчинили ворота. Пташеня розправило крила і — вжух! — злетіло вгору, вище, ніж будь-коли, над зеленими полями, аж до чудового саду з чистим блакитним озером.

На озері плавали три прекрасні білі лебеді. «Вони з мене посміються», — подумало пташеня й низько схилило голову до води. Але що ж воно побачило у воді? Вже не скуйовджене сіре пташеня! Воно побачило лебедя! Прекрасного білого лебедя з довгою граційною шиєю. Три лебеді підпливли до нього й ніжно торкнулися його дзьобами. — Ласкаво просимо, братику, — сказали вони. — Ми на тебе чекали.

До озера прийшли діти. — Дивіться! — вигукнули вони. — Новий лебідь! Він найкрасивіший з усіх! Молодий лебідь соромився, і був дуже-дуже щасливий. Він згадав, як був сірим пташеням, якого ніхто не хотів. Тепер у нього була родина, були друзі й усе широке небо. «Я й мріяти не міг про таке щастя, — подумав він, — коли був гидким каченям». І він поплив по золотій воді, а сонечко сідало за небокрай. Надобраніч.