Гензель і Ґретель

На краю великого зеленого лісу стояла невеличка дерев'яна хатинка. Жили в ній лісоруб із дружиною та двоє їхніх діточок, Гензель і Ґретель. Хатинка була не пишна, зате пахла хлібом і сосновою смолою. Щовечора матуся цілувала малят і казала: «Рука в руку, мої рибоньки. Рука в руку, і дорогу знайдете». «Рука в руку», — відповідали діти, а тато гасив свічку.

Одного погожого ранку тато пішов рубати дрова, а діти пішли з ним збирати ягоди. «Не відходьте далеко, щоб чути мою сокиру», — сказав він. Гензель набрав у кишеню хліба і йшов, кидаючи то тут крихту, то там крихту, щоб позначити стежку. Аж раптом Ґретель побачила маленьку білу пташку. Вона скакала й співала, і діти пішли за нею, зовсім небагато, а потім ще трішечки.

Незабаром вони вже зовсім не чули сокири. «Ходімо за моїми крихтами», — сказав Гензель. Та крихт не було! Лісові пташки поклювали їх усі до однієї! Дерева стали всі однакові, а світло зробилося м'яким і золотим. У Ґретель затремтіла нижня губа. Гензель узяв сестричку за руку. «Рука в руку», — сказав він, і вона кивнула. Десь далеко знову заспівала біла пташка, і діти пішли на її спів.

На галявині стояла найдивовижніша хатинка, яку вони коли-небудь бачили. Стіни в неї були пряникові. Дах був із тістечка. А вікна — з прозорого, блискучого цукру. Гензель відломив шматочок даху. Ґретель облизала віконце. Аж тут зсередини долинув скрипучий голосок: «Хто там хрумкає, мов мишка, мій будиночок?» Двері розчинилися, і вийшла маленька старенька в фіолетовій хустині.

«Заходьте, заходьте», — сказала вона, пригостила їх млинцями й вклала спати. Але вранці голос у неї був уже не такий солодкий. «Ви з'їли мій дах, — мовила вона. — Тепер залишитесь, мітитимете мою підлогу й мішатимете в моїх горщиках, навіки вічні!» Вона була відьмою, і дуже владною. Вона замкнула вхідні двері, а ключ почепила на гачок. Цілий день діти працювали. Цілу ніч шепотіли: «Рука в руку».

Ґретель дивилась і думала. Були там ще й задні двері з тугою дерев'яною клямкою. Одного ранку вона підійшла до них із дуже спантеличеним виглядом. «Будь ласка, — сказала вона, — як відчиняється ця клямка? У мене не виходить». «Ох ти, дурненька, — буркнула відьма. — Просто переступи, ось так». І вона вийшла в садок. Блискавично Ґретель штовхнула двері. Клац! Клямка впала. Відьма опинилась по той бік.

«Відчиніть!» — закричала вона. Торохтіла й тупотіла. Та тут злетілися лісові пташки, сотні їх, бо вчули запах тістечка. Дзьоб-дзьоб-дзьоб по даху! «Киш! Киш! Мій будиночок!» — закричала відьма й побігла за ними, за пагорб і далеко-далеко, і більше той ліс її не бачив. Гензель зняв ключ із гачка. Ґретель наповнила фартушок пряниками. Рука в руку, вони вибігли на сонечко.

Біла пташка летіла попереду, а діти йшли за нею. Аж тут між деревами почулися голоси. «Гензелю! Ґретель!» Стежкою гойдалися два ліхтарі. Мама й тато шукали їх щодня й щоночі і жодного разу не здалися. Ох, скільки було обіймів! Ох, скільки поцілунків у носики! Додому вони йшли, рука в руку в руку в руку. На вечерю були пряники, а потім м'які теплі ліжечка. Матуся поцілувала діток. Свічка погасла. На добраніч, малята.