Пастушок, який кричав: «Вовк!»

Жив собі хлопчик на ім'я Ніко. Він пас овець для всього села. Щоранку вів їх на зелений пагорб, а щовечора приводив додому. Вівці смачно жували траву. Хмаринки пливли небом. Ніко награвав на сопілці. А дні тяглися дуже-дуже тихо. «Тут ніколи нічого не трапляється, — зітхнув Ніко. — Мені так нудно».

Одного дня Ніко придумав витівку. Пустотливу витівку. Він виліз на камінь, приклав долоні до рота й закричав: «Вовк! Вовк! Вовк жене овець!» Унизу, в селі, люди покидали свою роботу. Пекар випустив хліб. Фермер кинув граблі. Вони схопили палиці й побігли на пагорб так швидко, як тільки могли, засапані: «Хух-хух!»

Коли люди добігли до вершини, вони роззирнулися навколо. Вовка ніде не було! Вівці собі мирно жували траву. А Ніко качався по траві й сміявся. «Ха-ха! Нема ніякого вовка! Я вас обдурив!» Селянам зовсім не було весело. «Це було не смішно, Ніко, — сказав пекар. — Ми кинули свою роботу, щоб тобі допомогти». І вони пішли вниз із пагорба, похитуючи головами.

Минуло кілька днів, і Ніко знову занудьгував. «Вовк! Вовк! — закричав він. — Рятуйте! Вовк!» І знову селяни все покинули й побігли на пагорб. І знову там не було ніякого вовка. Тільки Ніко, який сміявся. «Знову вас обдурив!» Цього разу селяни дуже розсердилися. «Якщо ти брешеш, — сказав старий пастух, — то коли скажеш правду, тобі ніхто не повірить». Але Ніко лише знизав плечима.

І ось одного вечора, коли сонечко сідало, на узліссі щось ворухнулося. Дві жовті очі. Сірий хвіст. Це був справжній вовк! Вівці побачили його й заблеяли: «Бе-е! Бе-е!» Серце Ніко закалатало: тук-тук-тук. Він скочив на свій камінь і закричав щосили: «Вовк! Вовк! Справжній вовк! Прошу вас, швидше сюди!»

Унизу, в селі, люди почули його. «Знову Ніко за своє, — сказав пекар. — Він жартує», — сказав фермер. «Втретє ми не дамося себе обдурити». І ніхто не прийшов. А на пагорбі вівці розбіглися хто куди: в кущі й схилом донизу. Вовк погнався за ними, але вівці були надто моторні, і скоро вовк здався й поплентався назад до лісу.

Та тепер вівці розбрелися по всьому пагорбу! Ніко побіг до села, а по щоках у нього котилися сльози. «Там справді був вовк, — плакав він, — і тепер вівці десь загубилися!» Старий пастух побачив його обличчя й зрозумів: цього разу це правда. «Ходімо», — лагідно сказав він. І всі взяли ліхтарі й піднялися на пагорб, гукаючи: «Овечки, до нас! Овечки, до нас!» Одну за одною вони знайшли всіх овечок до єдиної.

Коли останнє малесеньке ягня опинилося в кошарі, Ніко сказав: «Пробачте мені. Я більше ніколи так не брехатиму». «Ми знаємо, що ти це кажеш щиро», — відповів старий пастух і погладив його по плечі. І Ніко дотримав слова. Він щодня казав правду, і незабаром усі знову йому вірили. Бо правда — як ліхтар: вона допомагає кожному знайти дорогу додому. На добраніч.