Заєць і Черепаха

На зеленому лузі жив собі заєць. Бігав він дуже-дуже швидко. Вжик! І вже з одного краю лугу на другий, швидше, ніж встигнеш сказати його ім'я. І як же він любив цим хвалитися! Одного сонячного ранку повз нього повільно йшла Черепаха. Тюп... тюп... тюп. Заєць засміявся. «Добрий ранок, Черепахо! Ти кудись зібралась? З такою швидкістю дійдеш аж наступного тижня!»

Черепаха не образилась. Вона тільки всміхнулась. «Я, може, й повільна, — сказала вона, — але завжди доходжу, куди йду. Давай побігаємо наввипередки». Заєць так розреготався, що впав у траву. «Ти? Зі мною? Ха-ха-ха!» Усі звірята прийшли послухати. «Перегони! Перегони!» — защебетали пташки. «Гаразд, — сказав заєць. — Завтра зранку. Від великого дуба аж до вітряка на пагорбі».

Наступного ранку всі прийшли дивитися. Мудра стара сова підняла листочок. «На старт... увага... руш!» Фррр! Заєць помчав, мов стріла. Він біг так швидко, що за ним здійнявся пил. А Черепаха поставила вперед одну лапу, потім другу. Тюп... тюп... тюп. «Давай, Черепахо, давай!» — гукали зайченята. Незабаром заєць став маленькою цяткою десь далеко-далеко, а Черепаха ще була біля дуба.

На півдорозі до вітряка заєць озирнувся. Черепахи ніде не було видно. «Ха! — сказав він. — Це надто легко. Вона дійде сюди не скоро. Я встигну трохи відпочити». Він ліг під тінистою яблунею. Трава була м'яка. Бджоли дзижчали. Сонечко пригрівало. «Тільки маленька дрімка», — сказав заєць і солодко-пресолодко позіхнув. І невдовзі вже міцно спав і тихенько посапував.

А Черепаха йшла далі. Тюп... тюп... тюп. Вона не бігла і не зупинялась. Минула ставок, де жабки заквакали: «Не здавайся!» Минула квіти, де метелики прошепотіли: «Ти зможеш!» Лапки втомились, але вона казала собі: «Помалу, але певно. Помалу, але певно». І крок за кроком піднялася на пагорб до яблуні.

Там спав заєць, а на його носі сидів метелик. Черепаха його не збудила. І не сміялася з нього. Вона просто тихенько пройшла повз. Тюп... тюп... тюп. Угору й угору, усе ближче й ближче до вітряка. Звірята, що чекали на фініші, ледве повірили власним очам. «Це Черепаха! — шепотіли вони. — Черепаха йде!»

Нарешті заєць прокинувся. Потягнувся. Глянув на небо. Сонце вже сідає! «Ой лишенько!» Він підскочив і помчав так швидко, як тільки несли його довгі ноги. Вжик, вжик, вжик! Але було пізно. Щойно він добіг до вершини пагорба, Черепаха переступила фінішну лінію біля вітряка. Усі закричали: «Ура! Ура Черепасі!»

Заєць засапався. Йому стало трохи соромно. Тоді він простягнув лапу. «Молодець, Черепахо, — сказав він. — Ти справді перемогла». «Дякую, — лагідно відповіла Черепаха. — Ти набагато швидший за мене. Але ти зупинився, а я йшла далі». З того дня заєць більше ніколи не хвалився. А з Черепахою вони потоваришували й разом дивилися на багато-багато заходів сонця. Помалу, але певно. Надобраніч.