Мураха і Коник

Настало яскраве, спекотне літо. На великому зеленому полі, на високій травинці, сидів коник. Він грав на своїй маленькій скрипочці й співав: «Літо прийшло, небо блакитне, ой, як гарно в день такий нічого не робити, тра-ля-ля-лі!» Він танцював, стрибав і грав цілий день. Світило сонечко, а квіти в такт його музиці хитали голівками.

Унизу проходила довга вервечка мурах. Кожна мураха несла на спинці зернинку пшениці або насінинку. Раз-два, раз-два! «Добридень, Мурахо!» — гукнув коник. «Чого ти так тяжко працюєш у такий сонячний день? Ходи, поспіваємо разом!» «Пробач, не можу, — сказала маленька мураха. — Ми збираємо їжу на зиму. Тобі теж так варто». «На зиму?» — засміявся коник. «Та зима ще так далеко!»

Щодня було те саме. Мурахи трудилися, а коник гуляв. «Конику, дні стають коротшими», — казала мураха. «Часу ще багато!» — співав він. «Конику, ночі стають холоднішими», — казала мураха. «Часу ще багато!» — знову співав він. І грав на скрипочці у своєму листяному гамаку, а мурахи тим часом наповнювали свій дім зернятками й насінинками: комору за коморою, комору за коморою.

Аж ось прийшла осінь. Листя пожовкло й опало з дерев. Квіти склали пелюстки й заснули. Трава стала сухою й жовтою. Одного ранку коник прокинувся й затремтів. На його капелюшку виступив іній! Він пішов шукати щось попоїсти. Але поле було порожнє. Ні насінинки, ні листочка, ні солодкої травички. «Ой леле, — сказав він. — Ой леле, леле».

Потім почав падати сніг. М'який, білий і дуже-дуже холодний. Бідолашний коник змерз і зголоднів. Він брів по снігу, тримаючи скрипочку під пахвою, аж поки дійшов до мурашиної домівки. Тук-тук-тук. Маленька мураха відчинила двері. «Конику!» — сказала вона. «Будь ласка, Мурахо, — тихенько мовив він, — мені так холодно й так хочеться їсти. Я тебе не послухав. Пробач мені. Можна мені зайти?»

Мураха глянула на коника, що весь тремтів. Інші мурахи зібралися позаду неї. «Треба було працювати влітку», — сказала одна. Але маленька мураха відповіла: «Він це вже зрозумів. А в нас є чим поділитися». І вони завели коника досередини. Дали йому теплу ковдру й велику миску насіння. «Дякую вам, — сказав коник, і щаслива сльозинка покотилася по його щічці. — Чим я можу вам віддячити?»

«Ну, — сказала маленька мураха, — зима довга, а тут, унизу, стає дуже тихо. Може, ти зіграєш нам пісню?» Коник усміхнувся найширшою усмішкою. Він узяв скрипочку й заграв. Грав веселі пісеньки й смішні пісеньки, а мурахи плескали в долоні й танцювали. Усю зиму вони мали їжу від мурах і музику від коника. Це була найвеселіша зима, яку тільки знав мурашник.

Коли знову настало літо, коник і далі грав на скрипочці. Але вранці він працював поруч із мурахами: носив насіння й співав робочі пісні, щоб час біг швидше. «Трішки діла, трішки гри — зустрінемо зиму ми!» — співав він. І коли того року випав сніг, усім було тепло, ситно й радісно. На добраніч.