Дюймовочка

Жила собі колись добра жінка. Дуже-дуже їй хотілося мати дитинку. Мудра стара бабуся дала їй ячмінне зернятко. «Посади його», — сказала вона. Жінка посадила зернятко у квітковий горщик, і виросла гарна червона квітка, схожа на тюльпан. «Яка чудова квіточка!» — сказала жінка й поцілувала пелюстки. Пух! Квітка розкрилась. А посередині сиділа крихітна дівчинка, не більша за палець. Тож жінка назвала її Дюймовочкою.

Дюймовочка спала в колисці з волоського горіха, під ковдрочкою з пелюстки троянди. Вдень вона плавала по тарілці з водою в човнику з пелюстки тюльпана, а веслами їй були дві білі волосинки з кінського хвоста. А ще вона співала таким ніжним, солодким голосочком, що кожен, хто її чув, усміхався. Та якось уночі, поки Дюймовочка спала, крізь відчинене вікно заскочила велика мокра жаба. «Яка гарна дружина вийде з неї для мого синочка!» — проквакала жаба, і понесла горіхову шкаралупку до річки.

Вранці Дюймовочка прокинулась на великому зеленому листку латаття посеред річки. «Ква-ква, ти вийдеш заміж за мого синочка!» — сказала жаба. Дюймовочці зовсім не хотілося заміж за жабеня, і вона заплакала. Її почули рибки в річці. «Вона надто мила, щоб жити в болоті», — сказали вони. І вони погризли стебельце листка. Листок поплив за водою і поніс Дюймовочку далеко-далеко.

Усе літо Дюймовочка жила сама у великому лісі. З трави вона сплела собі ліжечко й повісила його під великим листком, щоб не мокнути під дощем. Вона пила солодкий нектар із квітів і ранкову росу з листочків. Птахи їй співали, а вона співала їм у відповідь. Але літо скінчилося. Листя опало, подув холодний вітер, і почали падати сніжинки. Для крихітної Дюймовочки кожна сніжинка була завбільшки як подушка.

Тремтячи від холоду, Дюймовочка постукала в маленькі дверцята під землею. Там жила стара польова мишка. «Ой, бідолашна крихітко, — лагідно сказала мишка. — Заходь до моєї теплої кімнатки й повечеряй зі мною». Дюймовочка лишилася в мишки на всю зиму. Вона підмітала підлогу й розповідала казки, і мишка дуже її полюбила. Але сусід мишки, багатий кріт у чорній оксамитовій шубці, захотів одружитися з Дюймовочкою. Він був дуже поважний, але не любив ні сонечка, ні квіточок, і Дюймовочка його не покохала.

Одного дня в темному кротовому тунелі Дюймовочка знайшла ластівчика. Він лежав зовсім нерухомо. «Йому так холодно», — прошепотіла вона. Вона сплела м'яку ковдрочку із сіна й підгорнула ластівчика. Щовечора вона приносила йому воду в листочку. Потроху ластівчик зігрівся й знову став дужим. «Дякую тобі, крихітко, — сказав він. — Ти мене врятувала». Коли настала весна, ластівчик сказав: «Лети зі мною, Дюймовочко. Сідай мені на спинку, і я віднесу тебе в сонячний край».

Дюймовочка згадала темний тунель і буркотливого крота. «Так, — сказала вона. — Я полечу!» Вона лагідно попрощалася з польовою мишкою й вилізла ластівчику на спинку. Вгору, вгору полетіли вони, над лісами й горами, над блискучим синім морем. Повітря ставало теплим і солодким. Нарешті вони прилетіли в край, повний квітів. Біля озера стояв білий палац, і ластівчик посадив Дюймовочку на гарну білу квітку.

Посеред квітки сидів крихітний принц, не більший за Дюймовочку, з маленькою золотою короною й прозорими сяючими крильцями. У кожній квітці жив малесенький квітковий чоловічок, а він був їхнім королем. «Ласкаво просимо», — усміхнувся він. Усі квіткові чоловічки принесли дарунки, а найкращим дарунком була пара мерехтливих крилець. Тепер Дюймовочка могла літати з квітки на квітку! Вона знайшла друзів такого ж зросту, як вона, і дім, повний сонця. А ластівчик щовечора співав їй радісну пісеньку, коли вона засинала в троянді. На добраніч.