Новий одяг короля

Давним-давно, в місті з червоними дахами край холодного синього моря, жив-був король, який дуже любив новий одяг. У нього був каптан на кожну годину дня. Був каптан для сніданку і каптан для обіду. Був навіть каптан, щоб просто виглядати у віконце. Коли люди питали: «А де ж наш король?», відповідь завжди була одна й та сама. «Він у гардеробній, приміряє каптан!»

Одного ранку до палацових воріт підійшли двоє незнайомців. «Ми ткачі, — сказали вони й низенько вклонилися. — Ми ткемо найкращу тканину на світі. І тканина ця чарівна! Хто нерозумний, або не вміє добре робити свою справу, той її зовсім не бачить». «Чарівна тканина! — вигукнув король. — Пошийте мені вбрання негайно!» Він дав їм шовк і золоту нитку. Вони сховали все це у свої торби й сіли за порожній верстат.

Клац-клац, стукав порожній верстат. Клац-клац, клац-клац. Ткачі гарно працювали цілий день, а в руках не було нічого. Невдовзі король послав подивитися свого найстаршого міністра. Старенький надів окуляри. Глянув на верстат. Глянув ще раз. «Ой лишенько, — подумав він. — Я нічого не бачу! Невже я нерозумний? Ніхто не повинен про це дізнатися». Тож він усміхнувся й закивав головою. «Які чудові кольори!» — сказав він. А порожній верстат усе стукав: клац-клац.

Нарешті король сам прийшов подивитися. Усі його пани й пані йшли за ним слідом. «Хіба не гарно?» — спитали ткачі й підняли свої порожні руки. Король дивився-дивився. Тканини він не бачив. Ниток не бачив. «Ой лишенько, — подумав він. — Невже я нерозумний? Адже я король! Ніхто не повинен про це дізнатися». Тож він усміхнувся. «Гарно!» — сказав він. «Гарно!» — сказали пани. «Гарно!» — сказали пані. І жоден з них нічогісінько не бачив.

Усю ніч ткачі різали повітря ножицями. Чик-чик, а різали нічого. Тик-тик, а шили нічого. Уранці вони підняли руки, ніби тримали щось дуже легеньке. «Ось штани. Ось каптан. Ви його майже не відчуєте!» Король зняв свій синій оксамит і став у довгій вовняній білизні. Ткачі одягали його в ніщо, ґудзик за ґудзиком. Потім вклонилися, навшпиньки вийшли задніми дверима і подалися собі за пагорб.

Надвір, на сонечко, вийшов король, високо підвівши підборіддя, з короною на голові. Барабани гули: бум-ба-рум, бум-ба-рум. Усе місто стояло й дивилося. Кожен чув про чарівну тканину, і ніхто не хотів здатися нерозумним. «Який чудовий каптан! — вигукували люди. — Яка довга, гарна мантія!» Кожен поглядав на сусіда, і кожен усміхався далі. Бум-ба-рум, гули барабани. І все одно ніхто не наважувався першим сказати хоч слово.

Аж раптом із першого ряду пролунав тоненький голосок. Маленька дівчинка сиділа на татових плечах, високо-високо, і дивилася, і дивилася. «Та він же в самій білизні!» — сказала вона. На вулиці стало дуже тихо. «Ти чув, що вона сказала?» — прошепотів її тато. Шепіт побіг вулицею, наче вітер травою. «Лише в білизні. Лише в білизні!» Король глянув на себе. Ось його маленькі дерев'яні ґудзики. Ось його власні два коліна.

Щоки в нього порожевіли. Потім затрусилися плечі. «Го-го-го! — засміявся король. — А й справді!» І все місто засміялося разом з ним, довго й лагідно. Він уклонився маленькій дівчинці. «Дякую тобі, — сказав він. — Ти сказала мені правду». Того вечора він вдягнув свою стару смугасту нічну сорочку, ту м'яку, з латкою на лікті. Її бачили всі. І було в ній тепло-тепло. «Оце, — позіхнув він, — найкраща тканина на світі». На добраніч.