Пряниковий чоловічок

Жили собі колись бабуся та дідусь. Жили вони самі на хуторі. Одного дня бабуся розкачала тісто й вирізала з нього маленького чоловічка. Вона зробила йому родзинки замість очей, три родзинки замість ґудзиків і широку цукрову усмішку. Потім посадила його в піч. Незабаром почулося: тук, тук, тук! Бабуся відчинила дверцята, а він як вистрибне! І помчав через кухню навтьоки.

– Стій, стій, чоловічку! – гукнула бабуся. – Стій, стій! – гукнув дідусь. Вони бігли щодуху, а він лише сміявся й озирався. – Гоп, скік, біжи, доганяй! Мене не впіймаєш, я Пряниковий чоловічок! – Він вибіг за двері, проскочив крізь хвіртку й подався стежкою, на своїх прудких пряникових ніжках, а сонечко грало на його ґудзиках.

Він біг повз корову на конюшиновому полі. – Му-у! Стій, чоловічку! – сказала корова. – Ти так смачно пахнеш! Зупинись, привітайся. – Та Пряниковий чоловічок побіг ще швидше й заспівав: – Я втік від бабусі, я втік від діда, а від тебе втечу, ось і вся розмова! Гоп, скік, біжи, доганяй! Мене не впіймаєш, я Пряниковий чоловічок! – Корова змахнула хвостом і потюпала за ним.

Він біг повз коня край дороги. – І-го-го! Стій, чоловічку! – сказав кінь. – Залазь на мене, дай-но я тебе понюхаю! – Та Пряниковий чоловічок побіг ще швидше й заспівав: – Я втік від бабусі, діда й корови, втечу й від тебе, будь готовий! Гоп, скік, біжи, доганяй! Мене не впіймаєш, я Пряниковий чоловічок! – Кінь стрепенув гривою й поскакав за ним.

Він біг повз косарів на лузі. – Стій, чоловічку! Іди пообідай з нами! – Але він побіг ще швидше. – Я втік від бабусі, діда, корови й коня, втечу й від вас, бо така моя вдача! – Тепер за ним бігла ціла юрба! Бабуся, дідусь, корова, кінь і всі косарі пихкотіли дорогою. А він усе сміявся й усе біг, аж поки дістався до річки.

Річка була широка, і Пряниковий чоловічок став як укопаний. – Я не вмію плавати, – сказав він. – Я ж розмокну! – З очерету виглянув стрункий рудий лис. – Добрий вечір, – сказав лис. – Я не хочу тебе ловити. Я просто гуляю. Стрибай на мій хвіст, я перенесу тебе на той берег. – І чоловічок застрибнув. – Вода глибока, – сказав лис. – Стрибай мені на спину. – І чоловічок застрибнув. – Ще глибше. Стрибай мені на ніс.

На другому березі лис зупинився. – Ти казав, що тебе ніхто не впіймає, – мовив він з усмішкою. – А ти он де, сидиш на моєму носі. – Нюх-нюх, – повів носом лис. – Ох і смачно ж ти пахнеш! – Це була хитрість! Але якраз над ними було відчинене вікно, а в ньому тепле світло. Гоп! Пряниковий чоловічок злетів на підвіконня маленької пекарні. Лис подивився вгору, чхнув від імбиру, засміявся й потюпав геть.

– Ну що ж, – мовила пекарка, обтрушуючи руки від борошна. – Хто ж ти такий? – Я втомився бігти, – сказав Пряниковий чоловічок. Вона посадила його на теплу полицю біля печі. Коли бабуся з дідусем підбігли, засапавшись, від перевозу, він сказав: – Пробачте, що втік. – Вони обняли його, і всі разом їли свіжий хліб. І тепер він живе там і махає дітлахам. Піч тихо світиться. На вулиці тиша. – Більше не треба бігти, – шепоче він. На добраніч.