Джек і чарівна квасоля

Давно-давно в Англії жив хлопчик на ім'я Джек. Жив він з мамою та їхньою коровою на ім'я Лізка. Були вони дуже бідні. Одного ранку Лізка не дала ні краплини молока, а горщик для каші був порожній. «Відведи її на ярмарок, Джеку, — зітхнула мама. — Продай добре й принеси грошей на хліб». Узяв Джек мотузку, і вони рушили: цок-цок, цок-цок, довгою-предовгою дорогою.

Дорогою він зустрів смішного малого дідуся в схиленому зеленому капелюсі. «Гарна в тебе корова, — сказав той. — Дам тобі за неї п'ять зернят квасолі. Посадиш їх увечері, а до ранку вони виростуть аж до неба». П'ять чарівних зернят! Джекові здалося, що це дуже добра ціна. Але мама так не подумала. «Квасоля? Ой, Джеку!» Квасолини полетіли у вікно, а Джек пішов спати з одним сухарем і важким серденьком.

Уранці в його кімнаті було повно зеленої тіні. Джек вибіг надвір. Там стояло бобове стебло, товсте, як комора, а верхівка його губилася в хмарах. Рука за рукою й листок за листком, угору, угору, угору поліз Джек. Повз граків. Повз дощ. Угору, угору, угору, аж поки ступив на м'яку білу дорогу. А в кінці дороги стояв замок, такий великий, що ручка на дверях була далеко над Джековою головою.

Двері відчинила велетка. В неї були добрі очі. «Бідолашний ти мій худенький», — сказала вона й дала йому хліба та молока. Аж раптом підлога затрусилась. Бум. Бум. Бум. «Це мій чоловік! Швидше, лізь у мідний казан!» Увійшов велетень, принюхуючись. «Фі, фай, фо, фум, чую хлопчика, хліба дух!» «Дурниці, любий, — сказала дружина. — Це лише твоя вечеря». Велетень сів, а Джек сидів тихо, мов камінчик.

Після вечері велетень покликав свою курку. «Неси!» — сказав він, і вона знесла яйце з щирого золота. Він покликав свою арфу. «Співай!» — сказав він, і арфа заспівала так солодко, що його велика голова почала хилитися. Незабаром він уже хропів. Дружина велетня підняла кришку казана. «Ця курка й арфа належали твоєму татові, — прошепотіла вона. — Мій чоловік забрав їх давно й ніколи не віддав. Неси їх додому, малий».

Джек сховав курку під одну руку, а арфу під другу. Але арфа прокинулась. «Господарю! Господарю!» — заспівала вона. Велетень розплющив одне око. «Фі, фай, фо, фум, хто забрав мою арфу? Ану, ану, ану!» Бум. Бум. Бум. Хмарною дорогою біг Джек, і ось він уже на стеблі. Рука за рукою й листок за листком, униз, униз, униз. Високо над ним стебло почало труситися.

«Мамо, сокиру!» Тюк, тюк, тюк — рубав Джек. Бобове стебло тяжко зітхнуло зеленим зітханням. Воно хилилося повільно-повільно й лягло вздовж луки, мов довга зелена стрічка. Високо в хмарах велетень відсмикнув свій великий чобіт. «Хитке воно, — бурчав він. — А внизу все одно замале». Дружина принесла йому миску пудингу й тихенько наспівувала. І велетень відчув, що це ще краще за арфу.

Курка щодня несла одне золоте яйце, і цього було досить. Джекова мама викупила Лізку, і в горщику знову була каша. А щовечора маленька арфа співала їм до сну. Високо в хмарах велетень лишався щасливо вдома. Якщо влітку вночі ти почуєш тихий, низький гуркіт, не хвилюйся. Це він, велетень, хропе. Фі, фай, фо, фум, час спати всім. На добраніч.