Момотаро, Хлопчик-Персик

Давним-давно, в далекій Японії, біля гір стояла маленька хатинка. Жили в ній старенький дідусь і старенька бабуся. Були вони добрі й щасливі, тільки діточок у них не було. Одного дня дідусь пішов до лісу по хмиз, а бабуся пішла до річки прати білизну. Аж ось пливе по річці, підстрибує на хвильках величезний, круглий, рожевий персик! «Ох, — сказала бабуся, — який чудовий персик! Віднесу його додому для мого старенького».

Увечері дідусь узяв ніж, щоб розрізати персик. Та не встиг він його торкнутися, як персик сам розкрився. А всередині лежав крихітний хлопчик. Він сміявся й махав рученятами! «Не лякайтеся, — сказав малюк. — Я прийшов, щоб стати вашим сином». Старенькі так зраділи, що заплакали. Назвали вони хлопчика Момотаро, а це означає «Хлопчик-Персик». І любили його всім серцем.

Момотаро ріс дужим і добрим. Він допомагав татові носити хмиз, а мамі носити воду. Одного дня він почув сумну новину. На далекому острові живуть великі они, сердиті неотесані велетні з ріжками. Вони приходили в села й забирали в людей рис і скарби. «Я поїду на той острів, — сказав Момотаро, — і попрошу, щоб вони все повернули». Мама зібрала йому в дорогу мішечок солодких просяних кульок.

Іде Момотаро дорогою, аж біжить до нього собака. «Момотаро, куди ти йдеш?» «На острів они, щоб повернути те, що вони забрали». «Дай мені кульку, і я піду з тобою!» Момотаро поділився кулькою, і собака пішов з ним. Потім із дерева спустилася мавпа й спитала те саме. А тоді прилетів фазан із яскравим зелено-червоним пір’ям. Момотаро пригостив кульками всіх, і тепер друзів стало четверо.

Разом вони змайстрували невеличкий човен і попливли через море. Хвилі то підіймалися, то опускалися. Фазан летів поперед усіх і показував дорогу. Нарешті вони побачили острів із високими темними скелями та величезною брамою. «Тук-тук!» — сміливо покликав Момотаро. Брама рипнула, відчинилась, і вийшли они. Вони були дуже великі, з кучерявим волоссям і маленькими ріжками, і дуже здивовані.

«Ти хто такий, малюче?» — прогудів найбільший они. «Я Момотаро, — відповів хлопчик. — Ви забрали рис і скарби в людей, яким вони потрібні. Будь ласка, поверніть усе». Они засміялися: «Хо-хо-хо!» Але собака гавкнув, мавпа заверещала, фазан залопотів крилами, а Момотаро стояв прямо й не ворушився. Тоді они перестали сміятися. «Ніхто ще не говорив з нами так сміливо, — сказав найбільший. — І... і ніхто ще не просив нас так ґречно».

«Чому ви забираєте чужі речі?» — спитав Момотаро. Они подивилися на свої великі ступні. «На нашому острові самі камені. Нічого не росте. Ми були голодні, а в гості до нас ніхто не приходить». Момотаро розв’язав мішечок. «Ось, спробуйте». Кожен они взяв по просяній кульці. «Ммм! — сказали вони. — Яка смакота!» «Якщо ви повернете скарби, — сказав Момотаро, — я навчу вас вирощувати просо, а ви приходитимете до нас на торг, як добрі сусіди».

Они погодилися. Вони завантажили в човен увесь рис і всі скарби та помахали на прощання. Момотаро з друзями поплив додому, і всі в селах отримали назад своє. Дідусь і бабуся міцно обійняли Момотаро. А відтоді они вирощували на своєму острові просо і щовесни приходили на ярмарок, приносячи широкі усмішки й маленькі подарунки. Момотаро, його батьки й троє друзів жили довго і щасливо. На добраніч.