Шевець і гномики

Жив собі колись у маленькому містечку з кривенькими дахами старий шевець на ім'я Тобіас. Щодня він невтомно працював: тук-тук-тук своїм маленьким молоточком. Та настали важкі часи. Одного вечора в нього лишилося шкіри лише на одну, останню пару черевиків. «Ну що ж, — зітхнув він, — зараз викрою, а вранці зшию». Він охайно поклав шматки шкіри на верстак, задув свічку й пішов спати.

Уранці Тобіас спустився сходами, протираючи заспані очі. І що ж він побачив? На верстаку стояла пара черевиків, уже готова! Кожен стібок був крихітний і рівненький. Шкіра блищала, як каштан. «Жінко, жінко, йди-но сюди!» — покликав він. Дружина прибігла. «Хто ж їх зробив?» — прошепотіла вона. Ніхто не знав. Того ж дня до крамниці зайшов один пан. Черевики так йому припали до душі, що він заплатив стільки, аж вистачило на шкіру ще для двох пар.

Увечері Тобіас викроїв дві пари черевиків і залишив їх на верстаку. А вранці — ось вони, готові й блискучі! Два покупці їх купили, і Тобіас накупив шкіри на чотири пари. Вранці чотири пари були готові. Потім вісім пар. А потім ще більше! Невдовзі маленька крамничка наповнилася радісними людьми, які приміряли найкращі черевики в місті. Тепер у Тобіаса й дружини був на столі хліб, а в печі — дрова. Але хто їм допомагає, вони досі не знали.

Однієї ночі, якраз перед зимою, Тобіас сказав: «Жінко, а що, як ми не будемо спати й побачимо, хто нам допомагає?» «Ой, так», — погодилася дружина. Вони залишили свічку горіти, а самі сховалися за пальтами, що висіли в кутку. Вони чекали й чекали, тихенько, мов дві мишки. Годинник казав: тік-так, тік-так. Місто поснуло. І ось опівночі вони почули тихенький звук: тупу-тупу, тупу-тупу.

Два крихітні гномики прибігли, підстрибуючи, по підлозі! Вони вилізли на верстак. Взяли голки й маленькі молоточки й заходилися працювати. Шись-шись, тук-тук! Їхні пальчики літали так швидко, що шевцеві було ледве видно. Гномики щось тихенько наспівували за роботою. Але Тобіас помітив одну річ. На ногах у гномиків не було взуття, а одяг був тоненький і весь у дірках. Коли робота була закінчена, вони зіскочили додолу й побігли в нічну темряву.

«Ці любі гномики так нам допомогли, — сказала вранці дружина. — Але ж їм, мабуть, холодно. Давай зробимо для них щось тепленьке». «Яка чудова думка», — сказав Тобіас. І дружина пошила дві маленькі сорочки, два маленькі каптани й дві пари вовняних панчішок. А Тобіас зробив дві пари крихітних чобітків — найменших і найм'якших, які він будь-коли робив. Увечері замість шкіри вони поклали подарунки на верстак. А тоді знову сховалися.

Опівночі — тупу-тупу — прибігли гномики. Вони вилізли на верстак, щоб працювати, а там — подарунки! Їхні очі стали круглі-прекруглі. Вони вдягли сорочки, і каптанчики, і панчішки, і чобітки. Подивилися одне на одного й сміялися, сміялися. А потім затанцювали! Вони танцювали по верстаку, по стільцях і прямо за двері, співаючи веселу пісеньку про свій теплий новий одяг.

Гномики більше ніколи не приходили шити черевики. Та це нічого. Тобіас уже перейняв їхні секрети, і справи в його крамниці йшли добре до кінця його днів. Щозими, коли тихо падав сніг, він із дружиною сидів біля вогню й усміхався. «Сподіваюся, нашим маленьким друзям сьогодні тепло», — казали вони. А десь під зірками двоє крихітних гномиків у крихітних чобітках теж грілися й почувалися затишно. Кінець. На добраніч.